Золоте дівча (Болгарська народна казка)

В одного чоловіка померла жінка, лишивши по собі доньку. Чоловік одружився знов, і друга жінка привела з собою ще свою дочку. Мачуха ненавиділа пасербицю, не могла її терпіти в хаті. Тож вона взялася намовляти чоловіка, аби випровадив її кудись. Батько не хотів проганяти дочки, і тому в хаті часто зчинялися сварки. Раз, і вдруге, і втретє; нарешті таки дойняло чоловіка. Тоді він сказав жінці спекти плескача. Мовляв, як заведе дівча кудись у гущину, то кине того плескача з горба і скаже дівчинці принести його; сам тим часом заховається, а вона залишиться в лісі.

Зачувши таке, мачуха швиденько замісила плескача з висівок, сяк-так спекла, вкинула в торбу і дала чоловікові. Той гукнув дочку і повів її в дрімучий ліс. Вийшли вони на горбок, батько дістав з торби плескача і кинув його вниз, а дочці сказав знайти того плескача й принести, щоб мати що до обіду. Дівча побігло за плескачем, а батько сховався між дерев і вернувся додому.

А дівча не знайшло батька і почало гукати його. Гукало й плакало, гукало й плакало і все блукало лісом. Проблукало до смерку, та так і не знайшло дороги з лісу. А недалечко жила баба. Почула баба: людське дитя плаче, вийшла із своєї хатинки й гукнула:

– Гей, хто там? Чи ти чоловіче, чи жіноче? Коли жіноче – ходи до мене, коли чоловіче – іди геть з очей.

– Жіноче, бабцю, жіноче,– відгукнулося дівча.

– Як жіноче, то ходи сюди!

Вийшло дівча до баби, та завела його до хатинки, нагодувала і спати поклала.

Вдосвіта дівча прокинулось і, доки бабця ще спала, прибрало у дворі, підмело. Згодом і бабця встала. Вмилася і зібралася до лісу. А було в неї нетрохи дрібноти – змійок та ящірок,– і все такої, що люди її лякаються. Доручила бабця дівчаті напарити висівок і нагодувати оту дрібноту.

– Тільки не бійся моїх зміючок,– мовила старенька,– вони не кусаються.

Дівча напарило висівок, зачекало, доки прочахнуть, і нагодувало змійок. А було в неї намисто; дівчинка розібрала його і знизала кожній тваринці по намистечку.

Як повернулася бабця, змійки зустріли її і одна поперед одної стали хвалитись:

– А подивись-но, бабо, яке намистечко знизала мені старша сестричка!

А бабця милується та приказує:

– І баба зниже сестричці намисто! І баба зниже сестричці намисто!

Біля хатинки текла річка. По обіді бабця повела дівчинку до річки і сказала, щоб та поськала їй. Почало дівча ськати, а бабця каже:

– Я можу заснути, а ти поглядай на воду. Як потече червона – не буди мене; потече синя – не буди; потече чорна – теж не буди; а як потече жовта, тоді збудиш!

Бабця скоро заснула, і дівча, ще трохи поськавши їй в голові, побачило, як річкою потекла червона вода; далі потекла синя, а тоді зелена, чорна... Коли це наповнилась річка жовтою водою. Збудило дівча бабцю. А та вхопила його за косу й турнула в річку, примовляючи:

– Хапай, дівко, що можеш! Хапай, дівко, що можеш!

Дівча вхопило, що потрапило під руку, і коли бабця витягла його з води, воно тримало в руках скриньку, повну золота.

Сказала бабця дівчинці, щоб ішла тепер додому і ту скриньку забрала з собою. Провела її через ліс, показала дорогу і вернулась назад, а дівчинка далі пішла сама.

Батько і мачуха дуже здивувалися, побачивши дівчинку такою вродливою – вона стала золота і аж сяяла вродою.

Віддала дочка скриньку батькові, і той ще дужче зрадів, як побачив, що та скринька вщерть повна золота. А мачуха від заздрощів місця собі не знаходила. От просить вона чоловіка, щоб і її доньку завів туди, куди свою водив, аби й та стала багата і вродлива.

– Про мене,– сказав батько.

Тоді жінка замісила плескача з найкращого борошна, пересіявши його двічі. Спекла плескача, дбайливо загорнула в чисту хусточку, поклала в торбу і дала чоловікові. Той узяв торбу і повів дівчинку на те місце, куди перше водив свою доньку. Там кинув плескача з горбка і сказав дівчинці принести його. А сам, ховаючись поміж дерев, пішов додому. Шукала дівчинка батька, гукала, та не знайшла; заплакала й пішла лісом, куди очі дивляться. Надвечір зачула її плач та сама бабця.

– Гей, хто там? Чи ти чоловіче, чи жіноче? Коли жіноче – ходи до мене, коли чоловіче – іди геть з очей.

– Жіноче, бабо, жіноче! – відгукнулася дівчинка.

– Як жіноче, то ходи сюди!

Дівчинка підійшла до баби, та завела її до хатинки, нагодувала і спати поклала.

Вранці дівчинка не вставала, доки не прокинулася бабця, а коли встала, не заходилася прибирати й підмітати, як зробила її зведена сестра.

Прокинувшись, бабця вмилася і зібралася до лісу. Доручила вона дівчаті напарити висівок та нагодувати дрібноту, сказавши, щоб не лякалася змійок, бо вони не кусаються. Дівчинка напарила висівок, але не ждала, доки ті висівки прочахнуть, а зразу почала годувати зміючок та ящірок, і вони геть ошпарилися тією їжею.

Як повернулася бабця, змійки зустріли її плачем:

– Бабо, мене старша сестра ошпарила! Бабо, і мене старша сестра ошпарила!

– І баба її ошпарить! І баба її ошпарить! – відказала їм бабця.

По обіді повела баба дівчинку до річки, щоб поськала їй. Коли та почала ськати, бабця мовила:

– Щось мене на сон хилить, мабуть, засну. А ти, як зробиться річка червона, не буди мене; побачиш, що стала зелена,– не буди; біла вода потече – також не буди; і жовта потече – не буди, а от коли потече чорна, тоді й збудиш мене!

Скоро дівчинка побачила, як річка стала червона, тоді зелена, біла; потім потекла вода жовта, як золото. Що вже гарна була золота вода, так сподобалась дівчинці, аж та не втерпіла і ткнула у воду мізинчиком. І враз мізинчик став золотий. А після золотої води потекла чорна. Тоді збудила дівчинка бабцю, а та вхопила її за косу і турнула в чорну воду, приказуючи:

– Хапай, дівко, що можеш! Хапай, дівко, що можеш!

Ухопила дівчинка якусь скриньку і цупко тримає. Та скринька була повна змій та ящірок, але ж бабця не казала, що в ній.

Потому бабця вивела дівчинку туди, звідки вона вже сама могла дістатися додому.

Коли дівчинка прийшла додому, мати ледве не померла з розпачу, бо вернулася дочка чорна, як чортеня. А вже як одкрила скриньку – леле, їаж вона повна змій і ящірок! Як напосілась жінка на чоловіка, як почала гризти – мовляв, чом не завів дитя туди ж, де й своє, бач, яке воно чорне та негарне вернулось.

– Е,– сказав чоловік,– куди водив перше одну, туди завів і другу; що вчинив з однією, те вчинив і з другою. А вже де блукали вони, що робили і як усе те сталося, я знаю стільки, скільки й ти!

Відтоді мачуха, хоч і зненавиділа ще дужче пасербицю, не могла вже вижити її з хати, бо та принесла багато грошей.

Коли дівчинка підросла і стала на порі, посватався до неї царський син, бо вона була така вродлива, що кращої годі й шукати. Та як настав час іти їй під вінець, мачуха сховала її під корито, а весільне покривало одягла на чорну дівчину, свою дочку, наказавши їй виставити з-під покривала тільки позолочений палець – хай люди думають, що то золота дівчина.

Як пішли весільчани з чорною дівчиною, півень заспівав:

– Кукуріку-у! Золота сестриця під коритом сидить, чорна сестриця на коні їде!

Весільчани переглянулись, подивувалися з того співу та й пішли собі далі. Трохи згодом півень знову проспівав:

– Кукуріку-у! Золота сестриця під коритом сидить, чорна сестриця на коні їде!

Весільчани знову переглянулися, подивувалися знову, але пішли далі. Трохи згодом півень утретє проспівав, та все тієї ж:

– Кукуріку-у! Золота сестриця під коритом сидить, чорна сестриця на коні їде!

Тоді свати вирішили таки заглянути під покривало, щоб побачити, чи не ведуть вони чорної дівчини замість золотої. Коли півень так співає, значить, щось тут не те. Підняли покривало і побачили, що півень казав правду.

Тоді весільчани повернулися назад і знайшли золоту дівчину, як і казав півень, під коритом. Вбрали її у весільне, посадовили на коня і рушили.

Так і вийшло: золота дівчина повінчалася з царським сином, а чорна зосталася вдома!