АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ

У СУЗІР’Ї ГОНЧИХ ПСІВ

(Фантастично-новорічна пригода)

Вчора, точно серед ночі,

в нуль годин і нуль хвилин

раптом я розплющив очі,

бо відчув, що не один:

з новорічної ялинки

хтось чужий на мене зиркав!..

 

«Хто ви!» — вичавив я з себе

і від жаху аж зомлів.

«Прилетіли ми до тебе

із сузір’я Гончих Псів!..» —

я у відповідь почув

і про жах умить забув,

бо угледів на ялині

три небачених створіння:

перше — наче птеродактиль,

друге — справжній динозавр,

ну а третє — що й казати!..

Я нічого й не сказав...

 

Ще й регочуть: «Не лякайся!

Ми — свої! Чого зомлів?!

Хочеш з нами прокататись

до сузір’я Гончих Псів?»

Хоч було це серед ночі,

мовив я: «Звичайно, хочу!» —

тут же писк якийсь почув

і відчув, що я лечу!

Скільки часу ми летіли,

я не знаю — не лічив,

та невдовзі опинились

у сузір’ї Гончих Псів.

 

Там доставили мене

на одну з його планет.

А на ній усе казкове:

розказать — не стане й дня!..

Там я бачив — от вам слово! —

сто мільйонів цуценят:

сенбернари, фокстер’єри,

колі, пуделі, боксери,

лайки, доги, водолази...

Не назвеш усіх одразу!

 

Розгубився я — та й годі...

Тут, на мій одвертий подив,

три небачені створіння

в унісон заговорили:

«Не дивуйся! Тут у нас

феї всього світу

вибирають цуценят

на дарунки дітям,

щоб у новорічну ніч рознести їх...»

 

«І мені!» — я з надією сказав.

«Так», — промовив «динозавр».

«А чого тут дивуватись?» —

усміхнувся «птеродактиль».

Кинув третій: «Вибирай:

стане пес твоїм — і край!»

Я від щастя знепритомнів...

А очуняв — я вже вдома,

все — як завше, але тільки...

 

Хтось заскімлив з-під ялинки!

Я підскочив — дивина! —

під ялинкою — щеня:

волохате, капловухе

ще й усе руде — як є!

Я схопив його на руки

і спитав: «А ти чиє!»

 

А воно мене — лизь-лизь:

та твоє ж, мовляв, дивись!..

Спалахнуло в домі сонце —

стільки радості мені!

І чи правда це, чи сон це

був у новорічну ніч —

не замислювався я,

бо у мене є щеня!

 

ЛІТНІ ТУРБОТИ

Знаєш, скільки справ у літа?

Їх усі – не полічити!

Треба нам підсмажить спини,

Ніс убрати в ластовиння,

Накупати нас у річці

Наперед на три сторіччя,

Та іще подарувати

Лісу й лугу буйні шати...

Словом, справ – не полічити!

Та найбільше треба літу,

Щоб зуміли Я і ти

Набагато підрости!