МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

ГРІМ

Була гроза, і грім гримів,

він так любив гриміти,

що аж тремтів, що аж горів

на трави і на квіти.

 

Грім жив у хмарі, і згори

він бачив, хто що хоче:

налив грозою грім яри,

умив озерам очі.

 

А потім хмару опустив

на сад наш на щасливий

і натрусив зі сливи слив,

щоб легше було сливі.

 

Та тут до грому навздогін

заговорила груша:

«Трусніть і грушку, дядьку грім,

бо важко мені дуже...»

 

І дядько грім сказав собі:

«Потрушу я і грушу,

бо небеса вже голубі

я покидати мушу».