ЗРАДЛИВИЙ ТОВАРИШ (індійська народна казка)

    Зустрілися якось і потоваришували шакал¹ та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. 
    І от одного разу, коли вони, гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:
— Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь, як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина²! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!
— А чого ж! — зрадів верблюд. — Сідай мерщій мені на спину.
    Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.
    Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.
    Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати..
    Шакалове гавкання почули в селі, яке було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.
    Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками³, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:
— Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.
— Що час, то час! — скрушно зітхнув верблюд.
— То я сідаю тобі на спину?
— Та сідай уже!
     Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:
— А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?
— І сам не знаю,— відповів шакал. — Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й поривав мене гавкати на всю пельку.
— Он воно що! — мовив верблюд. — То ти таки не винен. Звичка є звичка! 
    Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:
— А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпатися в річці, попірнати.
— Що ти, що ти! — злякано заскиглив шакал. — Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?
— І сам не знаю — закортіло і край! — відповів верблюд. — Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!
    З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув⁴, то шакала в нього на спині вже не було — він захлинувся й потонув.
    І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив⁵, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.

<sub>1. Шакал — хижак родини собачих, що живиться переважно падаллю (мертвечиною).
2. Цукрова тростина — тропічна й субтропічна рослина родини злакових, яку використовують для виготовлення цукру.
3. Дрючок — товста дерев'яна палиця.
4. Випірнати — пірнаючи, з'являтися знову на поверхні води. 
5. (Фразеологізм) зронити сльозу — заплакати.</sub>