ТАРО-СИЛАЧ (японська народна казка)

   Жили собі колись чоловік і жінка. Та не було в них дітей. А їм так хотілося мати синочка!
    От жінка почала ходити в храм і молитися богині милосердя Каннон.
— Богине, благаю тебе, пошли нам дитятко!
    Молилася вона сто днів, а на сто перший знайшовся в неї хлопчик.
    Ріс він швидко, мов на дріжджах. Батьки тішилися ним, як найдорожчим скарбом.
    Та от лихо — хлопець виріс здоровий, але не говорив ні слова.
    Батько й мати занепокоїлися.
    На превелике щастя, коли хлопцеві минуло п'ятнадцять років, він раптом проголосив:
— Мамо, тату, не журіться, а купіть мені важкезнну залізну палицю, бо я вирушаю в подорож.
— Навіщо?
— Вона правитиме мені за ціпок. Здивовані батько й мати перезирнулися. Але цього дня їхній син уперше заговорив, тож радості їхній не було меж.
    Вони зібрали всі свої гроші і попросили коваля викувати залізну палицю на триста кілограмів. Тягти її додому довелося усім селом.
    Хлопець глянув на палицю і всміхнувся, а тоді схопив за кінець і вигукнув:
— Е-е-е-х!..
    І враз обернувся на велетня.
    Приголомшені й водночас зраділі селяни дали йому ім'я Таро-Силач.
    Таро-Силач закинув палицю на плече й вирушив у путь.
    Іде та йде, коли це бачить — чолов'яга котить здоровенну каменюку.
— Не заважай мені своїм камінням! — і Таро-Силач одним ударом палиці відсунув каменюку на узбіччя.
    Незнайомий розгнівався:
— Як ти посмів?! А ти знаєш, що я, Таро-Котикамінь, найсильніший у Японії?
    І він замахнувся на Таро-Силача палицею.
    Але Таро-Силач випередив його: розмахнувся своєю палицею, і незнайомий полетів, мов куля, в небо.
    Таро-Силач глянув угору, почекав трохи, дивиться — Таро-Котикамінь уже на землі.
— Ну що, зрозумів, з ким справу маєш?
— Зрозумів. Будь ласка, візьміть мене на службу! — склавши долоні докупи, благав Таро-Котикамінь.
    Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони пішли далі.
    Ідуть та йдуть, коли це зустрічають чолов'ягу з червоним храмом на спині. 
— Уступися! Уступися! — гукнув Таро-Силач незнайомому й тицьнув залізною палицею в його ношу. Храм загуркотів й покотився на землю.
    Незнайомий чолов'яга аж почервонів зі злості.
— Як ти посмів! А знаєш, що я, Таро-Храмоносець, найсильніший у Японії? — вигукнув він і зчепився з Таро-Силачем.
    А той як схопить його за шию, як швиргоне геть від себе!
   «Цікаво, куди він полетів?» — подумав Таро-Силач. Аж тут на рисовому полі знялися вгору бризки болота — певно, Таро-Храмоносець приземлився там.
— Ха-ха-ха!..
    Таро-Силач і Таро-Котикамінь від реготу аж за животи схопилися.
    А тим часом Таро-Храмоносець вибрався з болота і заблагав:
— Бачу, що ви — найсильніші в Японії. Візьміть мене, будь ласка, на службу!
    Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони втрьох пішли далі. Дивляться — край дороги сидить дівчина й гірко плаче.
— Дівчино, що сталося? — питав Таро-Силач.
— Як же мені не плакати, коли в нашому селі страшне чудовисько дівчат викрадає?
— Заспокойся, ми його провчимо!
    Разом зі слугами Таро-Силач зайшов у дім дівчини.
    Опівночі, завиваючи, як вітер, прикотилося у двір величезне чудовисько.
    Перший кинувся до нього Таро-Храмоносець — чудовисько його проковтнуло. Тоді зчепився з ним Таро-Котикамінь — і його не стало. 
— Ну що ж, тепер ти матимеш справу зі мною!
    Таро-Силач розмахнувся палицею і садонув чудовисько в живіт.
— О-о-ой!..— простогнало воно, виплюнуло двох велетнів і сконало.
— Дякуємо, дякуємо!.. Ви нас урятували!.. Батько й мати дівчини на радощах аж плакали.
    А три велетні добряче наїлися та й пішли далі.