ЯК ЗАЄЦЬ ШУКАВ СМЕРТІ (казка)

    Було двоє старих зайців і мали вони три сини; два сини було мудрих, таких учених, а третій був дурний, але не такий дурний, як боязливий. Поженили вони тих старших синів обидвох, та й ті ґаздують¹, а той третій — боязливий — ще не жонатий. Аж уже хочуть старі женити і того третього, боязливого. Кажуть йому йти сватати, а він боїться виходити з нори. Що вже його й сварять, й просять, а він таки ні. Таки боїться і не хоче виходити ніде, каже: «Хоч би і не жонатий залишуся, то таки не піду».
    Аж тих два брати старші кажуть: «Чекайте, ми його оженимо». Вишукали йому молоду, аби він сватав — сову. Кажуть:

— То є мудрий птах і не боязливий, то може буде їм добре жити».

     Уже й одне було дурне, й друге: одне другого не бачило, та й таки побралися.  Аж тут вже на тім весіллю, як гості вже порозходилися, лишилися вони обидвоє; а води нема, ані дров, і нема кому принести. Він боїться, а вона не бачить у днину. Зробилася межи ними сварка. Посилає одно другого — нема кому йти. Каже заєць:

— А тоді, нащо мені було женитися? — Каже: — Як я був при татові й при мамі, мене ніхто не посилав ні дров рубати, ні води; тепер, оженився та й іди другої днини до роботи. Але вже би і робив, але я боюся; як ти мене будеш гнати щоднини, то я цього не витримаю.
    Проте, вона таки його гонить:

— Іди за цим, за тим.

    А він боїться. Аж він їй каже:

— Я страчуся, як ти так на мене напосіла; я ,— каже,— повішуся та й вже.
    Як задумав, так робить. Взяв мотузку, пішов у ліс за хату, прив'язав мотузку до гілля, сам виліз на гілля та й прив'язався за ноги — за задні ноги — і гадав, що повіситься. Висить, висить, ніхто його не бачить, і він не кричить, гадає, що буде смерть швидше. Але бачить він, що смерті не буде, та й уже голодний, починає він кричати — сам не може відв'язатися... Аж виходить жінка:

— З тобою що є?

— Як що? Як ти мене щоднини гониш, а я боюся, то я собі смерть мушу зробити.
    Як вона його відрізала, пішли до хати, він собі гадає, що вона його вже не буде гонити до роботи. А вона йому каже:

— Ти вішайся, не вішайся, а хоч би й різався, то робити мусиш, а як ні, то таки можеш й стратитися.

      Задумав він собі ще: «Ще буду пробувати різатися». Він лиш що ніж прикладе до шиї легенько, а то болить; він каже: «Я цього не зроблю; найлегша,— каже,— смерть буде утопитися». Аж він уже зібрався, іде він собі в дорогу, шукає собі такої великої води, щоби скочив і не спливав навіть.
    Приходить до ліса, а в лісі сидить купа воронів; а він тих воронів добре бачить здалеку. Коли боїться приступати, а тут і минути їх нема як, бо лиш одна дорога вела через ліс. А він думає: «Як зблуджу з дороги, так уже не найду її». Став він, подумав та й каже: «Однак мені вже гинути, я однак вже йду топитися». Так здалеку роздумав собі та й летить на них. Як надлетів межи ті ворони, як закричав, так ворони чисто розлетілися по лісі. Так він став, подумав собі та й каже: «Боже, ще якби мені раз так трапилося, то би вже собі смерть не робив».
    Йде він далі. Приходить до якогось маленького ставку та й хоче скакати в воду. А там щось у воді кричить, і він боїться приступити. А то земледухи собі співають у воді, а він гадає, що то його з'їсть там, та й боїться. Покинув він ту воду, шукає за другою, аж йому вже набридло ходити, з лісу не може вийти і води не може найти. То він уже аж злісний. «Доки вже я буду такий боязливий? Ще якби раз знайшов воду, то вже аби не знати як там кричало, то вже піду в неї». Ходить він, ходить і дивиться, що вже і смеркається. Чує він, а то щось так кричить у лісі, що страх, і то не одне, але багато дуже їх кричить. Він йде правда на те, що кричить. Приходить ближче, а то став великий, а довкола ставу пообсідали жаби і кричать, що він не має куди доступити. Він довго не думає, лиш швидко летить на них...
    Як прилетів на берег, вони його сполошилися і всі поскакали у воду. А він собі тоді роздумав і каже: «Я кажу, що лиш я такий боязливий на світі, а тут ще є гірші, що бояться і мене навіть».

    І він тоді подумав і вернувся додому та й уже більше смерті не шукав.

1. Ґаздують — господарюють.