ДЯДЬКО І ВЕДМІДЬ (казка)

    Сидить дядько на пеньку і їсть хліб.

     Іде ведмідь і запитує:
— Дядьку, що ти їси?
— Хліб, — каже дядько.
— Дай-но я попробую.
    Дав дядько йому кусок хліба, ведмідь покуштував і питає:
— А з чого ж той хліб робиться?
    Дядько й став розказувати:
— Треба спочатку поле добре виорати і на зиму посіяти зерна. Воно перезимує, весною проросте, а потім виколоситься, достигне, і треба буде вижати, в копи поскладати, додому звезти, змолотити, прочистити, поїхати до млина і змолоти. І буде тоді мука. А муку замісити, затопити в печі і пекти хліб.
     Вислухав теє все ведмідь, почухав потилицю та й каже.
— О, то мені треба довго чекати. — Подумав трохи, а потім знов і каже до дядька:
— Давай ми обоє посіємо...
— А як будемо збирати?
— Що тобі, а що мені.
     Дядько й каже:
— Мені вершки, а тобі коріння. Чи згодний?
— Добре,— згодився ведмідь.
    От посіяли вони зерно, виростили і зібрали врожай. Забрав дядько собі вершки, а ведмедеві віддав коріння — солому.

     Побачив ведмідь, що його обдурено, та й каже.
— Е, я так не хочу. Сіймо щось друге.

    Чоловік радить:
— Посіємо ріпу... Вже тобі будуть вершки, а мені коріння.
    Згодився ведмідь.
    Настала пора збирати урожай. Забрав дядько собі ріпу — коріння, а ведмедеві дає вершки — листя.
    Бачить ведмідь, що його знов обдурено, махнув спересердя лапою і поплівся до лісу.
    З тих пір ведмідь ніколи вже не встрявав у спілку з дядьком.