БРАТИ-БЛИЗНЮКИ ІВАН І ОЛЕКСА (казка)

     Дуже давно в далекому краю жив бідний чоловік. Мав він стільки синів, що не міг їх порахувати. Правда, в той час люди більше, як до десяти, не знали рахувати.
     Чоловік у хащі дрова рубав і возив продавати. З того й жив, з того одягав і годував сім'ю. Привчив до роботи й хлопців. Кожний, як підросте, іде служити. Так всі сини розійшлися по світу. Коло батька залишився найменший. Він мав приглянути батька й матір у старості.
      Виріс хлопець і став парубком. Треба йому женитися. Сам був чесний, справедливий, таку й жінку собі взяв. Коли старі повмирали, зробили їм гарні поминки. Самі жили у великій злагоді. Народилася у них і дитинка, дівчинка.
      Коли дівчинці минуло дванадцять років, її мати важко захворіла і померла. Чоловік дуже сумував за дружиною і подумав собі, що більше не буде женитися. Але велика біда заставила його шукати собі помічницю. Вибрав собі одну і питає її:
— Чи будеш мою дитину любити?
     Вона сказала, що буде. І вони одружилися. Але, коли та жінка стала хазяйкою, вона зненавиділа доньку-сирітку. Бурчала на неї, жаліла їй шматка хліба, ще заставляла її робити тяжку роботу. А свою доньку (бо і в неї була донька) пестила, одягала, як княгиню. Дівчата були в одних роках.
     Підросли дівчата, стали на виданні. Почали до них хлопці на вечірки приходити. До чоловікової доньки хлопці прихильні, а до мачушиної не  виявляють жодної уваги. Розсердилася мачуха і каже чоловікові:
— Води свою доньку геть з двора, нехай її мої очі не бачать. Як ні — лишаю тебе!
     Тяжко було чоловікові рідну дитину повести в ліси-праліси. Та мусив зробити ласку дружині. Увечері каже доньці:
— Приготуй торбину, і вранці підемо в ліс. Будеш мені допомагати рубати дрова.
    Як зазоріло, батько і донька рушили в дорогу. Зайшли у глибокий ліс, куди чоловік до цього часу ніколи не ходив. Йшли цілий день і вийшли надвечір на одну галявину, де стояла якась хатина. Відчинили двері — там нікого. А в хатині є всячина: відро, миски, лампа. Не знав чоловік, чому хатина пуста. А то в ту хатину заходили чорти і всіх людей винищували.
— Донько, залишайся тут. Накладеш собі вогню, звариш їсти. А я іду в ліс рубати дрова.
    Вхопив сокиру і пішов, але не за дровами, а додому. Дівчина вогню наклала, їсти зварила, запалила лампу і чекає батька. Чоловік не насмілився розповісти доньці, що лишає її саму в хатині серед лісу. Чує: щось зашкрябало у двері. Подумала, що то її батько, і швиденько відчинила. Дивиться: а то мишка. Засміялася до мишки, а мишка проговорила:
— Дівчино, я дуже голодна. Дай мені щось поїсти. Марійка, так звали дівчину, пожаліла мишку і дала їй їсти. Як мишка наїлася досита, сказала;
— В одинадцятій годині з'являться гарні парубки. Не бійся і роби те, що я тебе навчу. То не парубки, а чорти. Прийдуть вони з музикою і будуть тебе кликати танцювати, але ти не йди у танець. Скажи, що ти у подертій одежі. Скажи так: «Принесіть мені сукню». Вони принесуть і знову будуть кликати в танець, та ти попроси чоботи. А далі проси усякі дівочі речі, лиш не відразу, бо візьмуть тебе у танець і розтягнуть тебе на шматки.
    Опівночі прийшли під хижу парубки з музикою. Кличуть:
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лише принесіть мені шовкову сукню, бо моя дірява. Принесли їй сукню.
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лиш принесіть мені гарні чоботи.
    Принесли чоботи і знову просять її у танець. А вона каже:
— Принесіть мені шовкову сорочку.
    Потім попросила коралі. Далі — золотий вінок. Ще — золоті сережки. Ще — срібний пояс із золотою пряжкою.
— Іди з нами танцювати.
— Прийду, лише принесіть срібні підківки до чобіт. Побігли чорти і не вернулися, бо півень закукурікав.
     Вранці пішла шукати батька. Ішла, ішла і вийшла на дорогу та вернулася додому. Одяг на ній як у принцеси. Коли мачуха побачила ту красу, то мало не лопнула із заздрості. Каже чоловікові:
— Скоро веди і мою доньку в ліс. Нехай і вона принесе собі прекрасне плаття.
    Привів вітчим падчерку на ту поляну, у ту хатину, де була його донька, і лишив. Нічого вона не варила, а відразу лягла на постіль. Чує: щось у двері зашкрябало. Відкрила — а то мишка.
— Дівчино, дай мені їсти, бо я дуже голодна.
— Іди собі на біду! — прогнала вона мишку.
    Опівночі прийшли під хату парубки. Попросили її в танець.
— Піду, як мені принесете шовкову сукню, шовкову сорочку, гарні черевики, золотий вінець, гарні коралі...
    Попросила все те, що бачила на Марійці. Чорти принесли — і вона мусила йти з ними в танець. Так із нею танцювали, що розірвали її на шматки.
    Чекає мачуха доньку — нема. Каже чоловікові:
— Веди мене туди, куди відвів доньку.
    Коли прийшла мачуха до хатини і побачила, що залишилося від її доньки, то мало не вмліла.
— Йой, донько, моя донько...— йойкала вона.
    Але що було робити? Повернулася додому. Мачуха плакала за донькою, але з Марійки уже не знущалася.
    Про красу Марійки розійшовся всюди поголос, і прийшов її царський син сватати. Принц був гарний, і Марійка полюбила його. Договорилися про весілля. І таке весілля було, що ніхто ще такого не бачив. Веселилися, гуляли і бідні, і великі пани, бо молода була із бідного роду, та не забула за простий народ, а принц запросив великих багачів.
    Як відсвяткували, молоді залишилися жити в царському палаці. Марійка прикликала до себе жити свого батька. А з ним прийшла і її мачуха, бо вони собі чоловік і дружина. Батько її робив помалу у царському саду, а мачуха помагала кухаркам.
    Цар з царицею були старенькі. І хоч мали свого лікаря, коли прийшов час помирати цареві, ніякі ліки не помогли. Цариця дуже тужила за чоловіком і скоро померла. Та й отець Марійки був вироблений у лісах, заслаб і помер.
    Царський син перебрав царство. Управляв він державою справедливо, не забув за простий народ, бо його дружина була з простої сім'ї. Він будував фабрики, аби людям була робота. Дав дозвіл наділити бідним людям землю. Тому пани сердилися на нього, а сусідні королі і графи та барони готувалися напасти на нього. Один злий цар оголосив йому війну.
    Молодий цар почав збирати армію. Як зібрав, то повів військо на кордони, а дружину лишив у чеканні вдома. Коли відходив, наказав старшому міністру, аби оберігав царицю. А мачусі це не любилося. Вона хотіла бути головною у царському палаці.
    Прийшов час Марійці родити. Народила вона двох золотоволосих хлопчиків-близнюків. Аби впізнавати того, котрий перший народився, цариця прив'язала йому на руку шовковий бантик. Поклала хлопчиків коло себе і заснула.
    А мачуха прийшла, украла хлопчиків, понесла у сад і закопала. А замість хлопців підкинула цариці двох котят.
    Пробудилася молода цариця, дивиться: коло неї м'явкотять двоє котят. А хлопчиків немає. Почала цариця голосити:
— Де мої діти?
— Коло тебе! — сказала мачуха.— Ти вродила двоє котят.
— Та я ж вродила двоє золотоволосих хлопчиків!
— Тобі привиділося, бо ти не пам'ятала. Не хлопчиків ти вродила, а котят.
     Почала цариця гірко плакати. А царю написали, що його дружина відьма, бо народила котят. Цар відписав, аби їй нічого злого не робили, доки він не повернеться з війни. Він з царицею сам усе вияснить. Лист був адресований міністру, та вояк передав його мачусі. А мачуха покликала бухгалтера, який міг писати точно так, як цар, заплатила йому великі гроші, і він написав, що вона диктувала. «Пане міністре! Я чув, що моя дружина вродила двоє котят. Це означає, що вона відьма. Відведи її у ліс і убий».
     Міністр прочитав письмо і очам своїм не вірить. Як стратити таку чесну душу? Але царський наказ треба виконувати, бо інакше він сам покладе головою. Та міністр був розумний, спочатку все добре обдумував, а потім уже робив.
     А за той час на тому місці, де були закопані близнюки, виросли два золоті явори. Мачуха як то побачила, привела людей із сокирами і розпорядилася зрубати явори і спалити. Та коли рубали явори, дві трісочки упали у траву, і ніхто їх не замітив. Коли люди відійшли, із тих трісочок зробилися два золотокрилі орли, стріпнули крилами та й полетіли високо попід небеса. У одного на крилі маяла шовкова шматина.
     Тут прийшла поголоска, що цар повертається з війни. Міністр дуже засумував. Кличе він царицю у ліс на прогулянку. Іде з нею попід руку, а сльози йому котяться з очей.
— Пане міністре, чому ви плачете? — запитала цариця.
    Він не міг говорити, лише витяг із кишені лист. Вона прочитала і жалісно заплакала:
— Я ні в чому не винна. Даруйте мені життя. Я буду жити в цих хащах, ніхто мене ні у селі, ні у замку не побачить. А на знак я дам вам відрубати палець, на котрім перстень.
    Міністр зрадів, що не мусить губити добру душу. Узяв знак (цариця сама відрізала палець) і повернувся у царський палац. А цариця пішла хащами. Іде і думає собі: «Де тепер дітися?»
    Так дійшла до моря. Дивиться: у воді весело риби плавають, підскакують. Подумала: «Якби я могла стати рибою і так плавати по морю». І у ту мить стала рибою, скочила в море і попливла.
    В той час цар вернувся додому. Що сталося з його дружиною, він не знав. Питає міністра:
— Де моя дружина?
    Міністр нічого не сказав, лиш передав листа. Цар прочитав його і каже:
— Я точно так пишу. Але це я не писав.
— Я так і думав, що щось тут недобре,— каже міністр,— і я відпустив царицю. Вона сказала, що буде жити в лісах і ніколи ні в селі, ні у замку не появиться.
    Взяв цар пушку на плече і пішов лісами свою царицю шукати. Ішов довго і вийшов на одну поляну з криницею. Сів він під зелений явір перекусити. Дивиться — а до нього йде дуже страшний звір. Цар злякався, але не тікає. Звір підійшов ближче і проговорив:
— Не бійся, царю! Я тобі не зроблю нічого злого. Лише дай мені щось поїсти, бо я дуже голодний.
    То був залізний вовк. Аж би в нього стріляв, то не убив би. Цар поділився з вовком їдою і подумав собі: «Це не простий вовк, коли знає говорити. Запитаю у нього, чи не бачив мою дружину». Та вовк запитав царя першим:
— Куди йдеш, царю? Ти зайшов у такі місця, куди ще людська нога не ступала.
     Розповів цар вовкові про свою біду.
— Я не бачив твою дружину і нічого не чув про неї. Але я тебе можу понести на найвищу гору, де живе Дідо-всевідо. Може, він буде щось знати про царицю.
    Цар сів на залізного вовка, і той поніс його через високі гори, темні ліси. Переніс його через сім полонин і приніс на гору, де жив Дідо-всевідо. Там стояла скала, яка блищала, як місяць. На тій скалі був дім, і у тому домі жив Дідо-всевідо.
    Дуже змучився цар, доки виліз на ту скалу. Зайшов він у дім і бачить: дідо білий, як молоко, борода аж землею тягнеться. Цар низько поклонився:
— Добрий день, дорогий батьку!
— Доброго здоров'я, синку! Я знав, що ти будеш у мене на обід, і я приготував на двох. Та у тебе є слуга, який тебе сюди приніс. Треба і його покликати.
    Вийшов дід із дому, свиснув так, що листя з дерев посипалося. Залізний вовк зрозумів, що його кличуть, і прибіг. Дід почастував і царя, і залізному вовкові дав поїсти. А потім каже:
— А тепер слухай, що я знаю. Твоя дружина народила двох золотоволосих хлопців, та її мачуха підмінила тих хлопців-близнюків двома котятами, а живі душі закопала в землю. Ті душі виросли золотими яворами, а коли їх мачуха приказала зрубати і спалити, душі двох братиків-близнюків перетворилися у золотокрилих орлів. Мачуха хотіла і твою дружину зі світу звести, тому й підробила твій лист. Нещасна твоя дружина ходила лісами, а як дійшла до моря, зробилася рибою.
— Та чи можна їх навернути? — запитав цар.
— Можна. На березі моря є височезна скала. Коло неї чарівне місце: там люди перетворюються у звірів, птахів і риб, а всяка звірина може перетворитися в людину. Там твоя цариця-риба зустріла і впізнала своїх хлопчиків-близнюків. Вони її признали за матір. Там кожного дня вони зустрічаються і балакають. Аби й тебе признали, мусиш туди прийти з державним прапором.
    Цар красно дякував Дідові-всевіду, сів на залізного вовка, і вовк приніс його під того явора над криницею, де вони зустрілися. Звідти вовк пішов своєю дорогою, а цар своєю. Прийшов цар додому, узяв прапор і пішов на берег моря шукати височезну скалу.
    Довго йшов, поки до тієї скали дійшов. На тому місці поставив прапор, а сам сховався в кущах. Дивиться: прилетіли два золотокрилі орли і сіли близько до води. До них припливла риба.
    Цар не чув, яка там була розмова. А та риба сказала золотокрилим орлам:
— Тут має бути ваш батько, бо бачу його прапор. Не бійтеся його і не тікайте. А я боюся йому показуватися, бо він дав наказ мене убити.
    Орли зробилися хлопцями і підійшли до прапора. Отець з радістю вибіг до них із корча:
— Сини мої золотоволосі, довго я вас шукав! Йдімо зі мною додому!
— Не підемо, бо там зла мачуха. Та й ти злий, бо дав наказ нашу неньку убити!
— Не давав я такого наказу. То все зла мачуха зробила. За це її засудили на велику кару — розірвали кіньми.
— То ти на матір не сердишся, дорогий наш батечко?
— Не серджуся. Я її дуже люблю. Побігли хлопчики до води і кричать:
— Ненько, не бійся! Батько на тебе не сердиться.

     Вискочила риба на берег і зробилася царицею. Цар радісно обняв її. Він приніс і для хлопців, і для дружини гарний одяг. Одяглися і пішли додому. У дорозі цариця розповіла цареві, як побачила двох золотокрилих орлів, як на крилі у одного упізнала шовковий бантик і здогадалася, що то її діти, як довго чекала, аби вони прилетіли і сіли близько коло води, як заговорила до них і як вони признали її за матір.
     Дома справили велику гостину. На тій гостині нарекли близнюків іменами — Іваном і Олексою.
     Близнюки Іван і Олекса виросли вродливими і розумними парубками. Прийшов їм час женитися. Вони сказали, що женяться лише тоді, коли знайдуть собі дві сестри-близнючки із золотим волоссям. Зібралися Іван та Олекса у дорогу шукати собі дружин.
     Дійшли вони до берега моря, до височенної скали, і там зробилися орлами. Спочатку полетіли до найстаршого орла-віщуна і попросили його показати їм дорогу у ту державу, де живуть дві сестри-близнючки із золотим волоссям.
     А отець тих сестер-близнючок із золотим волоссям був царем. Він тримав сестер на сто п'ятдесятому поверсі свого палацу. А дав таку обіцянку,  що своїх доньок віддасть за парубків, котрі знімуть з їхніх пальців золоті царські персні.  Багато охочих пробували дібратися до того вікна на сто п'ятдесятому поверсі, але падали і розбилися. А близнюки-орли прилетіли, схопили у дзьоби персні з пальців сестер і полетіли. Прилетіли на берег моря і там зробилися хлопцями і чекають.
     Сестри-близнючки плачуть, бо перснів не мають, а женихи не з'являються, їх отець-цар був розумним чоловіком. Він розіслав по всьому світу таємних агентів шукати персні. Дав наказ, аби тих, у кого найдуть персні, відразу вели до царя. Прийшли таємні агенти і на берег моря. А Іван та Олекса зробилися дурними.
— Хто ви такі?
— Два дурні, що постійно граються у піску.
— Та йдімо геть,— каже один таємний агент. А другий каже:
— Ти забув, що казав цар: чи жебрак, чи циган, чи старий, чи молодий — у кожного шукати.
     І почали хлопцям кишені вивертати. А хлопці сміються. Все обмацали, а перснів не знайшли. Уже хотіли йти геть, коли старший агент догадався:
— А ми ще у піску не дивилися.

     Почали ритися в піску і найшли персні.
— Ми піймали вас! Тепер нікуди не втечете.
     Іван і Олекса побачили, що отець сестер-близнючок розумний, і що їм нічого таїтися, сказали, хто вони насправді. Одягли на себе царську одежу і повели таємних агентів до свого батька. Звідти дали телеграму до батька сестер-близнюків, аби чекали на женихів.
     Цілий місяць добиралися брати-близнюки у ту державу, де жили сестри-близнюки із золотим волоссям. Коли добралися, їх уже чекали і радісно зустрічали і цар з царицею, і їх дві прекрасні доньки...