ДВА ВОВКИ (казка)

      Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не впійма і не задере. «Піду,— каже,— ляжу на шляху, може, хто заб'є». 
      Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк.

— Здоров, дядьку!

— Здоров.

— А чого це ви тут лежите?

— Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш?

— Та я такого-то роду, може, чували?

— Знаю,— каже, — славні були увесь рід; чи і ти ж такий?

— Е, дядьку, я ще кращий їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду.

     Побіг та прямо на отару, а собаки як почують — та за ним, а він прямо на того старого лупить. Добіг, перескочив через нього, а собаки на старого. Насилу, насилу він утік. Пішов далі, ліг.

      Аж ось біжить другий вовк.

— Чого це ви, дядьку, тут лежите?

— Та таке-то й таке, не здужаю вже і пропасти.

— От я вас нагодую.

— Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?

— Та я такого-то заводу.

— Е, ваші всі були лайдаки та шахраї.

— Ні, дядьку, я не такий.

      Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить.

— Ідіть же, — каже, —дядьку, та ляжте у житі.

     Той пішов, ліг, а молодий як наскочить на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав.

— Їжте, — каже, — дядьку.

      Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу.

— Оце вам, — каже, — дядьку, днів на стільки вистачить.