ВОВК І ЧОЛОВІК (казка)

     Раз зустрів вовк жебрака й каже: 
— Я тебе з'їм!
— Мене? Бачиш, який я худий,— кістки та шкіра. Не посмакує тобі м'ясо... А я тобі пораджу, кого з'їсти.
— Кого?
— В лісі люди рубають дерева. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м'ясо.
    Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука — й дивиться. 
    Ага! Побачив молодого парубка — і давай підкрадатися до нього. 
— Я тебе з'їм!
— Хочеш мене з'їсти? Но, мало почекай, поки помиюся... Я не звір, мені треба приготуватися до смерті.
— Но, готуйся, лиш скоро!
    Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде. 
— Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю.
    Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і — бух! Бух! Бух! 
     Вовк реве: «Йой, пусти мене, пусти... Я вже не хочу тебе їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо дуже голодний».
     Пустив чоловік вовка. Прийшли до хати, наклали ватру, напекли риби... Вовк їсть. 
— Дай ще,— просить. 
     Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром.
     Рушили люди додому. На небі світив місяць. Проходили біля води й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир. 
— Чи можу взяти той сир?
— Можеш, або мусиш вихлебтати всю воду. 
    Вовк хлебче, хлебче... Уже його й прошпарило. 
— Йой, далі не можу.
— Хлебчи, хлебчи!
    Вовк мало не здох, а до сиру так і не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати. 
— Ходи погрієшся.
— Я не піду. Боюся.
    Чоловік дав йому їсти, а вовк як побачив, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.