БІДНИЙ ВОВК (казка)

    Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду; ніде нічого не піймав. От, та й пішов він до Бога просити їжу. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, що ще гірший, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду.

— А чого тобі їсти? — каже Бог.

— Чого дай, то дай.

— Отам на лугах пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, от ту й з'їж!

    От вовк мерщій од Бога, трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили: «Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з'їв».

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Вовк! — каже.

— Та брешеш — собака!

— Їй-богу,— каже,— вовк.

— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— А з голови! — каже.

— Е, вовчику,— каже,— вовчику! Коли вже ти наважив мене з'їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини,— а я все буду пастись,— та й доситішаю; тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк та зараз до хвоста...

     Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику... Вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім світі... А кобила як дремене! Аж курява встала.

    От вовк сидить собі та й дума: «Чи я не дурний, чи я не скажений... Чому було не хватати за горло?!»

    От він уп'ять потяг до Бога просить їжі.

— Боже,— каже,— милостивий! Дай чого хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба,— каже,— тобі кобили трохи?

     Лає: «Хай,— каже,— з неї шкуру живцем на гамани злуплять! Не то не наївся, та трохи пики не розбила...»

— Ну, коли ж так,— каже Бог,— то піди, отам над яром, такий ситий баран пасеться, то ти його й з'їж.

    Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Здоров, баране!

— Здоров.

— Казав Бог, щоб я тебе з'їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

—  Вовк! 

— Та брешеш — собака! 

— Ні, їй-богу,— каже,—- вовк!

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— А як їстиму?!.. З голови почну, та й увесь мій — не як!

— Е, вовчику, — каже — вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу. Ставай,— каже.

     От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рот — так тая пасть аж зяє: от би проковтнув!

     А баран як розженеться, як вчистить у лоб. Він — беркиць у яр... Добре наївся!..

     Тоді сів сердега та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м'ясо та само у рот ускочило?!»

    Думав, думав... От пішов знов до Бога просить пищі.

— Боже,— каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.

      Бог каже: «Такий з тебе їдець! Тобі якби само у рот ускочило... Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє: воно нікуди не втече».

      Послухав. Прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й дума: «Добре,— каже,— з'їм я його, а воно ж солоне — пити захочеться... Піду спершу нап'юся, а тоді вже...».

      Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядиться, що нема сала, повернувся — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений! Хто ж таки не ївши п'є?»

       Сидів, сидів... Так їсти — аж-аж-аж!.. Йде знову до Бога просити їжу.

— Боже, — каже,— милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу...

— Та й обрид вже ти,— каже,— з тією їжею! Та що вже з тобою казать: піди, там недалечко села пасеться свиня, оту й з'їж!

     Пішов.

— Здоров, свине!

— Здоров.

— Казав Бог, щоб я тебе з'їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

    Каже: «Вовк!»

— Брешеш — собака!

— Ні,— каже,— вовк!

— Хіба ж,— каже,— вовкові їсти нічого?

— Нічого,— каже.

— Коли ж,— каже,— нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, може й тебе виберуть.

— Чи так, то й так! Вези!

      Сів на свиню. Прибігла в село. Вона як закувіка — аж вовк перелякався: «Чого се ти,— каже,— кричиш?». 

— Та це ж я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали на начальство.

      Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав... У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому!), — потихеньку до свині: «Скажи — чого це такого народу біжить?»

— Та це ж,— каже,— для тебе.

    От народ як зсадив вовка, як почав пірчить — то вже йому й не хочеться: насилу живий вирвався!

    Як дерне — та прямо до Бога.

— Боже,— каже,— милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець.

     Бог каже: «Піди, там он йде кравець,— нападеш та й поживишся».

      Ледве потопав. Перестріва на дорозі.

— Здоров, чоловіче!

— Здоров.

— Казав Бог, щоб я тебе з'їв.

— А ти що таке, що станеш мене їсти?

     Каже: «Вовк!»

— Брешеш — собака!

— Ні,— каже,— їй-богу вовк.

— Та й малий же,— каже,— з біса; ану, я тебе поміряю.

     Та як укрутить у хвіст руку — давай мірять! Міряв його, міряв... Вже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе його міря: «Аршин! І вздовш [і вшир]!». Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався...

       Вовк як чкурне!.. Та вже годі до Бога, та побіг до вовків: «Вовчики-братики! Таке й таке лихо!».

       Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем.

      Що тут у світі робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево. Він на те дерево; заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають... 

        Вовк і каже: «Ні,— каже,— брацця — нічого з цього не буде!    

        От як зробим: я стану на землі, а ви усе на мене, усе на мене — один зверх одного; аж поки досягнем ...»

        Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній: «Ану, злізай, будемо тебе їсти!»

— Аа-а! — каже,— вовчики-братики, помилуйте мене, не їжте!

— Ні,— каже,— не можна; злізай!

— Постійте ж,— каже,— я на сход душі хоч тютюн понюхаю. 

     Тільки що нюхнув та — ачхи! А спідньому вчулось, що він верхнього міря та каже: аршин! Та як присяде — так усі й покотились... Оттакий ворох!.. А він тоді драла... Вони за ним; піймали і розірвали.

      А чоловік тоді зліз з дерева. «Спасибі,— каже,— Богу, що не попущено душі християнської лютому звіру!»

      Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею, та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив,— по бороді бігло, а в роті нічого не було.
    От вам казка, мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам — грошей мішок.